ВЕРБА НАД СТАВОМ 
Запам'яталося з дитинства: в ясний день бабиного літа над ставом схилилась верба. Вона була стара, дупляста. Мене й узяла гадка, може верба в цю хвилину думає: прийде осінь, зима, після зими настане весна, все довкола розквітне, а я вже ніколи не зазеленію, бо я стара...
Мені було дуже жаль тієї верби. Весною пішов я поглянути; а чи зазеленіла вона? Ні. Стояла суха. А поруч із нею зеленіли ії три паростки - ніжні, пахучі. З кожним днем вони ставали все вищі й сильніші. Дві молоді вербички. Вони виростали від коріння старої. І здавалось мені, що стара суха верба радіє: я не вмерла, я житиму вічно.

РОМАШКА І БДЖОЛА 
Зацвіла Ромашка. Розкрила квітку, розправила пелюстки, поставила на кожну пелюстку по кухлику нектару.
Летить Бджола, а Ромашка їй і каже:
- Бджілко, прилітай до мене в гості. Он який смачний у мене нектар, покуштуй. Скільки кухликів - поглянь. Щоразу, як прилітатимеш, - по кухлику пий. Спустилася Бджола, покуштувала нектару. Смачний, такий смачний, що цілий кухлик випила. Полетіла до вулика й розповіла бджолам, який добрий нектар у Ромашки. Бджоли послухали та й собі полетіли до Ромашки в гості.

КОНВАЛІЯ ПІД ВІКНОМ

        Уже півроку нездужає Наталочка. Тяжка в неї недуга: ноги не рухаються, мов чужі. Лежить Гаталя дома в постелі день і ніч. 

       Ми не забуваємо про свою однокласницю, ходимо до неї щодня. Ми навчилися добре читати - й Наталя навчилася. Щодня кожен із нас малює на аркушику метелика чи ластівку й несе свій малюнок дівчинці. Вона дуже любить метеликів і ластівок. 

       Весною Наталине ліжко поставили біля вікна. Вона дивиться на траву, дистя й каже:

       - Як мені хочеться ходити по траві.

       А то раз Наталя побачила в траві два великі зелені листочки, немов дві долоньки.

       - Дивіться, - шепоче вона, - конвалія!

       Глянули - справді конвалія росте. Де вона тут узялася в траві?

       Ми щодня тепер поглядали, чи скоро зацвіте конвалія. А коли між зеленими долоньками появилися білі дзвіночки, Наталя була така рада, аж її щічки зарум'янились.

       Та сталося лихо. Вночі була велика злива. Рано-вранці, до сходу сонця, коли Наталя ще спала, ми прийшли в садок і побачили: конвалія лежить зламана.

       - Що ж робити? Для дівчинки це буде велике горе... 

       Ми взяли лопату, сходили до лісу, викопали із землею кущик конвалії, перенесли його до Наталиного садка й посадили у неї під вікном.

       Коли Наталя прокинулась, вона попросила маму відчинити вікно. Ми вже чекали її, Наталя усміхнулась до нас і питає:

       - А як там конвалія?

       Цвіте. Дивись, як біліють дзвіночки.

       - А я боялась... гроза вночі була... вітер... Мені снилось, що буря зламала конвалію...

ВІЧНА ТОПОЛЯ

        Стоїть край дороги стара - престара тополя. Узимку тривожно шумлять її голі віти, а весною покривається вона зеленим листям. Скільки й пам'ятаю стоїть вона як сторож. 

        Якось питаю маму:

        - Скільки літ тополі? Хто її посадив?

        - Не знаю, - відповідає мама. - Скільки й пам'ятаю, стоїть тополя край дороги. Завжди однакова. 

        Питаю старого-престарого дідуся:

        - Скажіть, будь ласка, скільки літ тополі? Хто її посадив?

        - Не пам'ятаю, - відповідає дідусь - Завжди стоїть край дороги. Скільки й знаю - росте собі й росте. Люди приходять і відходять, а тополя завжди росте.

         Може, це й не тополя, а легенда? Може, дерево це вічне? Може, вона народилася тоді, коли й наша Україна? Коли так, то вона - вічна, бо Україна наша - вічна.

ЧОРНОБРИВЦІ

        Тихий осінній вечір. Заходить сонце. У блакитному небі - ключ журавлів. Наша бабуся сидить на лавці біля тину, дивиться на захід сонця. Я питаю:

       - Бабусю, скажіть, для чого людина живе на світі?

       Бабуся всміхнулася й каже:

        - Щоб жити вічно.

       Я не міг цього збагнути. Як це - жити вічно?

       Бабуся каже:

        - Ходімо до саду.

       Пішли ми до саду. Там доцвітали чорнобривці. Бабуся зібрала жменьку сухого насіння квітів, зав'язала у вузлик.

        - Почекай до весни, - зрозумієш, - сказала вона й поклала вузлик із насінням чорнобривців у сухий куточок.

        Настала весна. Ми з бабусею посіяли на грядці насіння. Зійшло, піднялося, зацвіло. Які вони красиві, ці чорнобривці. Кращі, ніж восени.

        - Ось і людина живе, щоб вічно жила її краса, - сказала бабуся. - Батьки живуть щоб виховувати дітей. А діти потім народжують своїх дітей, щоб вічно жив людський рід.

        - А для чого живе людський рід? - знову питаю я.

        - Для щастя.

ЯКА КВІТКА КОНВАЛІЇ?

       В однієї жінки народилася сліпа дівчинка. Не бачила вона ні неба блакитного, ні хмари білої, ні сонця золотого, ні квітки рожевої. Бачила тільки чорну ніч. 

       Одного разу пішла сліпа дівчинка з матір'ю до лісу. Прийшли вони на тиху галявину. Чує дівчинка, запахли чудові квіти.

       - Яка це квітка так пахне? - питає сліпа дівчинка.

       - Це конвалія, - каже мати.

       Сіла мати з дочкою на траву. Простягає дівчинка тоненькі пальчики, доторкається до великих листків, між листками - малесенькі дзвіночки.

       - Ото й є квітка конвалії, - каже мама.

       - Мамо, - просить дівчинка, - а розкажи мені, яка квітка конвалії.

       Схилилась мати над дівчинкою, поцілувала її в лобик:

       - Ось така, доню, квітка конвалії, - тихо мовить мати. - Як мій поцілунок.